Категорії простору й часу в оповіданні Петера Гандке «Жінка-шульга»
Назаренко Ірина Володимирівна, асистент,
Мелітопольський державний педагогічний
університет імені Богдана Хмельницького
«В каждом слове бездна пространства, каждое слово необъятно…»Н.В. Гоголь
Свого часу Аристотель писав, що серед усього невідомого в природі, що нас оточує, найбільш невідомим є час, оскільки ніхто не знає, що таке час і як ним керувати. Численні спроби вивчення цієї категорії зумовлені тим, що саме час визначає сенс людського буття [6, с. 64].
Інтерес до суто філософських категорій простору й часу як до явищ літературного та лінгвістичного характеру набув широкого поширення в науковій літературі в XX ст.
Відомою є гіпотеза Сепіра-Уорфа про лінгвістичну відносність, в основі якої лежить ідея про те, що «... мова зберігає в собі певну систему цінностей, а висловлені в ній значення мають оціненість і складаються в колективну філософію, властиву всім носіям даної мови» [7, c. 136]. Це змінило статус категорій простору й часу, умовно перевівши їх із винятково філософської площини в лінгвістичну та літературознавчу.
Проблема дослідження часу й простору завжди була актуальною та перспективною галуззю філологічної науки, оскільки надавала змогу розширити межі сприйняття та аналізу художніх текстів і дозволила глибше зануритись у їх структурну та сюжетну канву. Особливу вагу для дослідження простору й часу має поняття хронотопу, розроблене М. Бахтіним. Під хронотопом дослідник розумів «істотний взаємозв’язок часових і просторових взаємин, художньо освоєних у літературі» [1, с. 234].
Як єдність просторового й часового планів, «нерозчленований потік руху в часі та просторі» розумів просторово-часовий континуум також І. Гальперін [2, с. 87]. Художній текст, незалежно від того, до якого літературного жанру належить, відображає події, явища або ж психічну діяльність людини в її просторово-часовій орієнтованості [3, с. 1217]. Однією з універсальних складових смислової структури тексту є художній час. Він відображає співвіднесеність подій, асоціативні, причиново-наслідкові та психологічні зв’язки між ними, витворює низку подій, що вибудовуються в ході сюжетного розгортання твору. Художня реальність вирізняється тим, що сконструйований в уяві світ героя покликаний справити естетичний ефект на читача [3, с. 1217].
М. Бахтіну належить антропоцентрична концепція хронотопу художнього твору: 1) світ (модель простору і часу) зображений ззовні як оточення героя і 2) світ (модель простору і часу) зображений зсередини як душевно-духовна сфера, що включає наміри, думки, почуття. Погоджуючись із таким підходом до аналізу тексту й акцентуючи антропоцентричну функцію категорій часу та простору як визначальну для художнього сенсу [5, с. 109], конкретизуємо напрямок дослідження категорій часу та простору в обраному для аналізу художньому тексті.
Літературознавці розрізняють простір оповідача і простір персонажів. Їх взаємодія створює художній простір усього твору, що постає багатовимірним, об’ємним і позбавленим однорідності. Але домінуючим є простір оповідача, позаяк він забезпечує цілісність тексту, його внутрішню єдність і дозволяє об’єднати різні ракурси опису та зображення. Простір персонажа може, в свою чергу, бути розширеним або звуженим щодо самого персонажа або певного об’єкта. Розширення простору може мотивуватися поступовим розширенням досвіду героя, пізнанням ним зовнішнього світу. Реально видимий простір персонажа або оповідача може доповнюватися уявним простором.
Суб’єктивний час відображає особистісний часовимір героїв і стан їхньої свідомості. Яскравий приклад суб’єктивного переживання часу демонструють персонажі оповідання Петера Гандке “Die linkshändige Frau”. Герої твору ‒ одна родина, але всі мають внутрішній часопростір: перебуваючи ніби разом навіть на далекій відстані, кожен живе у власному вимірі, навіть дитина. Маріанна занурена в болісний світ власних духовних проблем, живе у суб’єктивних часових координатах, у роздумах про теперішнє і майбутнє: “Das Kind kam heran und fragte die Frau, die völlig versunken, doch nicht erstarrt, eher nachgiebig, dastand, wohin sie denn schaue. Die Frau hörte nichts, blinzelte nicht. Das Kind schüttelte sie und rief: “Wach auf!” Die Frau kam zu sich und legte dem Kind die Hand auf die Schulter” [8, с. 326].
Такий час має циклічну природу й обертається навколо жагучих внутрішніх питань, відповіді на які вона побачила уві сні: “Die Frau beugte sich zu ihm und sagte: “Wie soll ich also deinem Vater, der wochenlang im Ausland war, erklären, das…“ Das fernsehende Kind hörte nichts mehr. Die Frau rief es laut; machte mit den Händen einen Schalltrichter, als sei es im Freien irgendwo; aber es starrte nur in den Apparat. Sie bewegte die Hand vor seinen Augen, worauf das Kind den Kopf zur Seite legte und mit aufgerissenem Mund weiter schaute” [8, с. 327]. Формою реалізації такого часу є так званий потік свідомості. Її погляди на життя показані крізь призму внутрішніх переживань. Суб’єктивний час характеризує насамперед складний внутрішній світ, для якого суб’єктивна реальність вагоміша, ніж навколишнє середовище.
Поки мати перебуває в роздумах про своє особисте життя, про минуле, теперішнє та майбутнє, дитина знаходиться у вигаданому, нереальному просторі. Восьмирічний хлопчик так уявляє свій вимір: “Das Kind war mit dem Schreiben fertig und las vor: “Wie ich mir ein schöneres Leben vorstelle”: Ich möchte, dass es weder kalt noch heiß ist. Ein lauer Wind soll immer wehen, manchmal ein Sturm, in dem man sich hinhocken muss. Die Autos verschwinden. Die Häuser wären rot. Die Sträucher wären Gold. Man wüsste schon alles und brauchte nichts mehr zu lernen. Man würde auf Inseln wohnen. Auf den Straßen stehen die Autos offen, und man kann hinein, wenn man müde ist. Es regnet nie. Von allen Freunden gibt es jeweils vier, und die Leute, die man nicht kennt, verschwinden. Alles, was man nicht kennt, verschwindet” [8, c. 326].
Отже, в аналізованому творі категорія «суб’єктивного» хронотопу є провідним сенсоутворювальним чинником описуваних автором подій. Для адекватного вираження просторово-часових характеристик у тексті існує певний набір лексичних та граматичних засобів, за допомогою яких митець, визначаючи початок, перебіг подій та їх фінал, створює перед читачем повноцінний просторово-часовий континуум твору.
Література:
- Бахтин М.М.
Формы времени и хронотопа в романе //
Вопросы литературы и эстетики: очерки
по исторической поэтике / М.М. Бахтин. ‒ М. : Художественная литература, 1975. – С. 23–407.
- Гальперин И.Р. Текст как объект
лингвистического исследования / И.Р. Гальперин.
– Изд. 4-е, стереотипное. ‒ М. : КомКнига, 2006. – 144 с.
- Кандрашкина О.О. Категории
пространства, времени и хронотопа в художественном произведении и языковые
средства их выражения / О.О. Кандрашкина // Известия Самарского научного
центра РАН. – 2011. – Т.13. ‒ № 2 (5). – С. 1217–1221.
- Лотман
Ю.М. Текст в тексте // Статьи по семиотике культуры
и искусства /
Лотман Ю.М. ‒
СПб. :
Академический проект, 2002. –
С. 58–78.
- Повалко П.Ю. Пространство и время как категории художественного текста / П.Ю. Повалко // Вестник РУДН. ‒ 2016. ‒ № 3. ‒ С.107–112. ‒ (Серия: Теория языка. Семиотика. Семантика).