Кафедра німецької філології МДПУ ім. Богдана Хмельницького - Перекладознавство

Прагматичний компонент тексту та засоби його передачі при перекладі

Sat, 28 Oct 2017 21:00:00 +0000

Жигоренко Ірина Юріївна, доцент,

Мелітопольський державний педагогічний

університет імені Богдана Хмельницького

Огляд теоретичних джерел в руслі прагматики та комунікації в сучасному перекладознавстві, свідчить, що підходи до аналізу тексту спрямовані до розгляду в контексті інтенціональності, тобто з позицій носія мови, з його комунікативними, ментальними, експресивними потребами у зв’язку зі структурою комунікативного акту, що його відбиває текст [4].

Дослідження тексту ведуться у антропоцентричній парадигмі опису мовних явищ. Відповідно, поступово змінилися уявлення щодо тексту як об’єкта аналізу: текст почали розглядати разом з ознаками контексту, що визначають його комунікативні, структурні, змістові, риторичні особливості.

Природним наслідком такого розвитку комунікативної лінгвістики стало її об’єднання з теорією дискурсу – дисципліною, що вивчає соціально обумовлені ситуації або сфери функціонування мови. Лінгвісти-дослідники виділяють чотири основні комунікативно-прагматичні функції тексту: позначальну або інформативну (вплив на інтелектуальну сферу одержувача через опис речей, явищ, подій; оціночну (вплив на систему поглядів, зміну ставлення адресата повідомлення до явищ, предметів тощо); настановну (вплив на поведінку одержувача інформації).

Прагматичні фактори охоплюють усі рівні мови і виконують спрямувальну функцію, впливаючи на вибір змісту і спосіб його вираження з урахуванням усіх умов мовленнєвої комунікації. Відтак, при аналізі змістовної сторони мовних одиниць, яка є важливою для перекладу, повинні бути враховані усі ті відношення, у які вступають мовці в процесі діяльності і які зумовлені конкретною комунікативною ситуацією [3].

Ситуація спілкування включає такі компоненти, як: комунікативна інтенція, обставини дійсності, в яких відбувається акт спілкування, відносини між комунікантами, кожний з яких має певний набір соціальних ролей.

Спрямовуючи повідомлення аудиторії іншомовної культури, перекладач прагне знайти не просто смислові еквіваленти, тобто одиниці, що позначають ті ж явища дійсності, а ті функціональні відповідності, які здатні викликати у іншомовного одержувача реакцію, схожу з тією, яку дане повідомлення викликає у тих, хто читає або чує його в оригіналі. Поряд із зіставленням різних мовних систем, в процесі перекладу відбувається зіставлення різних картин світу.

Встановлення необхідного прагматичного відношення рецептора перекладу до переданого повідомлення у значній мірі залежить від вибору перекладачем мовних засобів при створенні їм тексту перекладу.

Викликом для перекладача у відтворенні прагматики художнього твору є труднощі, пов’язані з пошуком у мові перекладу відповідника з еквівалентним оригіналу прагматичним значенням; складність відтворення комунікативно-прагматичного змісту образу персонажу; неможливість використання усіх видів перекладацьких трансформацій у зв’язку з необхідністю забезпечення рівноцінного комунікативного ефекту. При цьому найуживанішими прагматично зумовленими трансформаціями, що сприяють досягненню адекватності перекладу, виявилась заміна, генералізація та додавання.

Будь-який текст створюється з метою отримати якийсь комунікативний ефект, тому прагматичний потенціал складає важливу частину змісту конкретного тексту. Виникає необхідність прагматичної адаптації тексту, що може привести до необхідних доповнень та неминучих втрат під час перекладу.

Отже, кожний текст характеризується певними прагматичними параметрами, які чинять помітний вплив на його смислову структуру і архітектоніку і вимагають адекватної передачі в мові перекладу. У загальному вигляді до прагматичних параметрів тексту відносяться всі його елементи, в яких в тій або іншій знаковій формі зафіксовані стосунки між самим текстом і суб'єктами комунікації: автором і адресатом.

Аналіз перекладів твору Германа Гессе «Гра в бісер» на українську та російську мови показав наступне [1, 2, 5].

Досить складно перекласти рідною мовою іншомовний текст, зберігаючи всі стилістичні прагматичні функції оригіналу. Перед перекладачем виникає проблема, що краще зберегти лексику, морфологію чи синтаксис та чим можна знехтувати при перекладі оригінал.

Обидва переклади добре перекладені та доносять задум автора. Але існують декотрі розбіжності між оригіналом та перекладами, котрі містяться в структурі лексичного, граматичного та семантичного значення. Перекладачі не завжди дослівно перекладають лексику твору чи міняють граматичні конструкції речень. Досить часто зустрічаються випадки, коли використовуються граматичні трансформації – іменник перекладають дієсловом, прикметник іменником, одне слово двома чи навіть трьома. Не завжди зберігається в перекладах метафоричність та метонімічність мови, досить часто вона втрачається в перекладах та навпаки додається. Найбільш дослівним перекладом можна вважати російський переклад. Хоча український переклад менш дослівний, в ньому добре відтворений задум автора. Причиною слід вважати недостатню кількість синонімічних слів у українських словниках та значну розбіжність фразеологічних систем.

Подальшим кроком наукового дослідження може бути дослідження перекладу твору Германа Гессе на англійську мову у комунікативно-прагматичному аспекті.

Література:

Гессе Герман. Гра в бісер / Герман Гессе; [пер. з нім. Євгена Поповича та Ліни Костенок]. – К. : «Вища школа», 1983 – 352 с.
Гессе Герман. Игра в бисер / Герман Гессе; [пер. с нем. Д. Каравниной и Вс. Розанова]. – М. : Художественная литература, 1963. – 320 с.
Полюк І.С. Комунікативно-прагматичний аспект перекладу. – Режим доступу: http://www.rusnauka.com/6_PNI_2012/Philologia/6_99580.doc.htm.
Прунч Эрих. Пути развития западного переводоведения. От языковой асимметрии к политической. / Пер. с нем. — М.: Р.Валент, 2015. – 512 с.
Hesse Hermann Das Glasperlenspiel / Hermann Hesse. – Frankfurt am Main: Suhrkamp, 1971. – 615 S.

Специфіки тексту та стратегії перекладу

Sat, 28 Oct 2017 20:50:00 +0000

Ольховська Наталія Семенівна, доцент,

Національний університет біоресурсів і

природокористування України

Процес перекладу – це процес пошуку схожих рис між мовами та культурами. Визначення цих рис можливе лише тому, що перекладач постійно стикається із відмінностями між ними. Але переклад не може і не повинен бути спрямованим на усунення цих розбіжностей, перекладений текст має бути місцем проявлення іншої культури, де читач помічає культурно чуже; переклад має зберігати відмінності, певну чужість оригіналу, нагадувати читачу про надбання та втрати процесу перекладу та про відстань між культурами [8, с. 202].

Підкреслюючи роль роботи з інформацією при здійсненні перекладу, вчені надають їй провідну роль у процесі перекладу. У зв’язку із запропонованим визначенням доречною є думка О. Медвідь та І. Ізмайлова, що необхідними перекладачеві для здійснення перекладу знання є наступні: 1) знання про властивості мовлення на базі мов перекладу – вихідної мови і мови перекладу; 2) локальні і контекст-ситуації; 3) імплікації тексту; 4) глобальні конвенції, правила спілкування й інформація, яка виходить за межі слова та спілкування; 5) стратегії (мета і засоби інтерпретації); 6) інтенціональність – наміри, які регулюють хід інтерпретації [6, с. 175].

Цей перелік може бути продовжений та уточнений, проте він дає підстави класифікувати ключові для фахівця-перекладача знання за принципом доступності [7, с. 320].

У сучасному перекладознавстві для опису процесу перекладу широко використовується словосполучення «стратегія перекладу». Його можна зустріти як в науковій, так і в навчальній літературі, а також у різного роду нормативних документах – у навчальних програмах, планах, екзаменаційних білетах і т.п. Це словосполучення, вживання якого носить безумовний характер, явно може стати терміном, а позначуване їм поняття – на приналежність до одних із основоположних понять перекладознавства.

Однак при спробі з’ясувати, що саме наука про переклад розуміє під стратегією перекладу і наскільки вживання цього словосполучення поглиблює наші знання про дійсність (в даному випадку про процес перекладу), виявляється далеко не однозначна картина.

По-перше, цей термін (якщо його вважати таким) існує в кількох варіантах. Поряд зі «стратегією перекладу» можна зустріти словосполучення «тактика перекладу», «стратегія перекладача», «перекладацька стратегія», і навіть «стратегія поведінки перекладача в процесі перекладу». Всі ці словосполучення вживаються в якості семантичних варіантів не тільки різними, але іноді одними і тими ж авторами.

По-друге, визначення «стратегії перекладу» відсутнє в «Тлумачному перекладознавчому словнику» Л. Л. Нелюбіна, найповнішому на сьогоднішній день спеціальному перекладознавчому довідковому посібнику. Між тим, словосполученням «стратегія перекладу» широко використовується.

По-третє, і це найголовніше, не тільки різні, але часом навіть одні й ті ж дослідники вкладають у це словосполучення різний зміст [2, с. 256].

Спроб дати наукове визначення або тлумачення поняття «стратегія перекладу» в літературі небагато, серед них варто назвати праці В. Н. Комісарова, Х. Крінгса, Н. К. Гарбовського, І. С. Алексеевої, Р. К. Міньяр-Бєлоручєва.

Вибір стратегії перекладу залежить, крім суб’єктивних уподобань перекладача та ґатунку тексту оригіналу, від багатьох об’єктивних факторів, до яких на думку Л. В. Коломієць належать: 1) цільова аудиторія перекладу та стан цільової полісистеми; 2) кількість існуючих перекладів певного твору в цільовій літературі. Потреба у форенізуючому перекладі виникає особливо гостро, коли створюється критично велика кількість перекладів-одомашнень, які роблять відстань між читачем та оригіналом все більшою.

Функція першотвору у цільовій літературній полісистемі. Головна функція перекладу одомашнення – розбудова вже існуючої в цільовій культурі літературної традиції, тоді як функція перекладу очуження полягає у введенні до цільової літератури нових стилів, висловів, засобів та прийомів [4, с. 522].

Результати процесу перекладу (якість перекладу) обумовлюються ступенем смислової близькості перекладу оригіналу, жанрово-стилістичної приналежністю текстів оригіналу і перекладу, прагматичними чинниками, що впливають на вибір варіанту перекладу.

Всі ці аспекти перекладу носять безпосередньо нормативний характер, визначають стратегію перекладача та критерії оцінки його праці.

Поняття норми перекладу включає вимогу нормативного використання перекладачем мови перекладу, а також необхідність відповідності результатів перекладацького процесу загальноприйнятим поглядам на цілі і завдання перекладацької діяльності, якими керуються перекладачі в певний історичний період. Таким чином, норма перекладу складається в результаті взаємодії п'яти різних видів нормативних вимог: 1) норми еквівалентності перекладу; 2) жанрово-стилістичної норми перекладу; 3) норми перекладацької мови; 4) прагматичної норми перекладу; 5) конвенціональної норми перекладу.

У спеціальній перекладацький літературі зустрічаються різні терміни для оцінювання якості перекладу: «достеменний / недостеменний», «тотожній / нетотожній», «літературний / нелітературний», «реалістичний / нереалістичний», «еквівалентний / нееквівалентний», «адекватний / неадекватний» переклад і т.д.

Терміни «адекватний / неадекватний» переклад на сьогодні є найбільш припустимими, оскільки він викликає щонайменше хибних, неправильних асоціацій (наприклад, «тотожній» можна зрозуміти як «буквальний», а «реалістичний» – той, що відповідає літературній школі реалізму).

«Адекватним» можна назвати переклад, який повністю передає комунікативно релевантну інформацію оригіналу в оптимальних або принаймні припустимих формах мови перекладу [3, с. 143 – 149.].

Одне з головних завдань перекладача полягає в максимально повній передачі змісту оригіналу, і, як правило, фактична спільність змісту оригіналу і перекладу дуже значна.

В сучасному перекладознавстві можна знайти три основних підходи до визначення поняття «еквівалент». Так, деякі визначення перекладу фактично підмінюють еквівалентність тотожністю, стверджуючи, що переклад повинен повністю зберігати зміст оригіналу [13, с. 168].

Другий підхід у вирішенні проблеми перекладацької еквівалентності полягає у спробі знайти в змісті оригіналу якусь інваріативну частину, збереження якої необхідно і достатньо для досягнення еквівалентності перекладу. Іншими словами, якщо переклад може виконати одну й ту ж саму функцію чи описує ту ж саму реальність, то він еквівалентний [12, c. 498-509].

Третій підхід до визначення перекладацької еквівалентності можна назвати емпіричним. Суть його полягає в тому, щоб не намагатися вирішувати, у чому повинна полягати спільність перекладу й оригіналу, а зіставити велике число реально виконаних перекладів з їх оригіналами і подивитися, на чому ґрунтується їхня еквівалентність.

Перекладач-професіонал завжди доб’ється практичної інформаційної еквівалентності перекладу оригіналу, але в теоретичному плані вона, ця еквівалентність, дуже різна [14, c. 169-171]. Можна заздалегідь стверджувати, що будь-який переклад ніколи не буде абсолютно ідентичним канонічному тексту оригіналу.

Еквівалентність перекладу оригіналу завжди поняття відносне. І рівень відносності може бути різним. Ступінь зближення з оригіналом залежить від багатьох факторів: від майстерності перекладача, від особливостей мов і культур, що зіставляються, епохи створення оригіналу і перекладу, способу перекладу, характеру перекладних текстів і т.п.

У широкому плані, під еквівалентністю розуміють щось рівноцінне, рівнозначне чому-небудь. Варто особливо підкреслити, що еквівалентність оригіналу і перекладу – це, насамперед, спільність розуміння інформації, що міститься в тексті, включаючи й ту, що впливає не тільки на розум, але і на почуття реципієнта, і яка не тільки експліцитно, але й імпліцитно виражена в тексті [10, c. 7-44].

Еквівалентність перекладу залежить також від ситуації породження тексту оригіналу і його відтворення в мові перекладу. Таке трактування еквівалентності відбиває повноту і багаторівневість цього поняття, пов’язаного із семантичними, структурними, функціональними, комунікативними, прагматичними, жанровими і т.п. характеристиками. Причому всі зазначені в дефініції параметри повинні зберігатися в перекладі, але ступінь їхньої реалізації буде різний у залежності від тексту, умов і способу перекладу [9, с. 91]

Головне в будь-якому перекладі – це передача змістової інформації тексту [11]. Всі інші її види й характеристики (функціональні, стилістичні (емоційні), стильові, соціолокальні і т.п.) не можуть бути передані без відтворення змістової інформації, тому що весь інший зміст компонентів повідомлення нашаровується на змістову інформацію, витягується з неї, підказується нею, трансформується в образні асоціації і т.п. Еквівалентність виступає як основа комунікативної рівноцінності, наявність якої і робить текст перекладом.

Під поняттям еквівалентності перекладу розуміють передачу в перекладі змісту оригіналу, який розглядається як сукупність інформації, що міститься в тексті, включаючи емотивні, стилістичні, образні, естетичні функції мовних одиниць. Таким чином, еквівалентність – поняття ширше, ніж «точність перекладу», під яким, зазвичай, розуміють лише збереження «предметно-логічного змісту» оригіналу. Іншими словами, норма еквівалентності означає вимогу максимальної орієнтованості на оригінал [5, c. 167].

Адекватний переклад є по означенню еквівалентним, хоча ступінь смислової спільності між оригіналом і перекладом може бути різним. Найбільш повна еквівалентність (на рівні мовних знаків) означає максимально можливу наближеність змісту різномовних текстів [12, c. 46-56]. Еквівалентний переклад не завжди буде вважатись адекватним, через те що він буде лише задовольняти вимогу смислової наближеності до оригіналу [5, c. 167].

Варто розрізняти потенційно досяжну еквівалентність, під якою розуміється максимальна спільність змісту двох різномовних текстів, що допускається через різницю мов, на яких створені ці тексти, і перекладацьку еквівалентність – реальну змістову близькість текстів оригіналу і перекладу, що досягається перекладачем у процесі перекладу.

Межею перекладацької еквівалентності є максимально можлива (лінгвістична) ступінь збереження змісту оригіналу при перекладі, але в кожному окремому перекладі змістова близькість до оригіналу в різному ступені і різних способах наближується до максимального. В залежності від того, яка частина змісту передається у перекладі для забезпечення його еквівалентності, розрізняються різні рівні еквівалентності. На будь-якому рівні еквівалентності переклад може забезпечувати міжмовну комунікацію.

Еквівалентність змісту оригіналу і перекладу виступає в якості основи їх комунікативної рівноцінності, передбачуване наявність якої робить даний текст перекладом. Норма еквівалентності перекладу не є незмінним параметром. Вона означає необхідність можливо більшої спільності змісту оригіналу і перекладу, але лише в межах, сумісних з іншими нормативними вимогами, забезпечувати адекватність перекладу.

У кожному конкретному випадку тип еквівалентності визначається як співвідношенням одиниць мови оригіналу та мови перекладу, так і урахуванням прагматичних чинників, що впливають на акт перекладу.

Порушення норми еквівалентності може бути абсолютним, коли переклад визнається нееквівалентним, таким, що не передає зміст оригіналу хоча б на найнижчому рівні, або відносним, якщо встановлено, що інші нормативні вимоги могли бути виконані і на більш високому рівні еквівалентності, ніж той, який був реально досягнутий в перекладі.

У першому випадку переклад повинен бути визнаним незадовільним, а в другому – може вважатися цілком прийнятним у тому випадку, якщо максимально можлива смислова близькість не є обов’язковою для успішної міжмовної комунікації.

Жанрово-стилістичну норму перекладу можна визначити як вимогу відповідності перекладу домінантній функції і стилістичним особливостям типу тексту, до якого належить переклад. Вибір такого типу визначається характером оригіналу, а стилістичні вимоги, яким повинен відповідати переклад – це нормативні правила, що характеризують тексти аналогічного типу в мові перекладу.

Жанрово-стилістична норма визначається як необхідний рівень еквівалентності, так і домінантну функцію, забезпечення якої складає основну задачу перекладача і головний критерій оцінки якості його роботи. Слід підкреслити, що подібно до того, як норми правильної мови можуть встановлюватися лише з урахуванням стилістичної і соціолінгвістичної диференціації мови, так і нормативні вимоги до якості перекладу мають сенс лише по відношенню до певного типу текстів і певних умов перекладацької діяльності.

Було б принципово невірним користуватися однаковими критеріями для оцінки перекладу бульварного роману і високохудожнього літературного твору, перекладу оперного лібрето і патентного свідоцтва.

Практична критика перекладів, головним чином, ґрунтується на інтуїтивному уявленні про жанрово-стилістичну норму. Переклад художнього твору оцінюється за його літературним достоїнствами, технічний переклад – за термінологічною правильністю, та можливістю забезпечити розуміння суті справи і можливість використання тексту перекладу в технічній практиці, переклад реклами – за її дієвістю і т.д.

Текст перекладу – це мовленнєвий твір на мові перекладу, і для нього обов’язкові правила і норми цієї мови. Однак ці правила неоднакові для всіх випадків функціонування мови. Вони варіюються як в різних функціональних стилях, так і в залежності від різновиду загальнолітературної мови.

Серед останніх зазвичай розрізняють мову розмовної мови (неформального спілкування) і мову художньої літератури. У лінгвістичній літературі висловлювалася думка, що особливий різновид мови складає і мова науки.

«Вторинність» перекладних текстів, їх орієнтованість на іншомовний оригінал виділяє такі тексти серед інших мовних творів на тій же мові.

Сукупність перекладних текстів будь-якої мови становить особливий різновид цієї мови, що перетинає його функціональні стилі та інші різновиди.

Орієнтованість на оригінал неминуче модифікує характер використання мовних засобів, призводить до «розхитування» (іншими словами, до розвитку) мовної норми і особливого вживання.

Контакт двох мов у процесі перекладу неминуче веде до більш широкого використання аналогічних форм, до відносного уподібнення мовних засобів. Багато слів, словосполучень, способів опису ситуації виявляються спочатку характерними для мови перекладів, і лише потім частково проникають і в мову оригінальних творів чи стають в ній настільки ж вживаним.

Таким чином, норму перекладацької мови можна визначити як вимогу дотримуватися правил і норм мови оригіналу та мови перекладу з урахуванням вживаних особливостей перекладних текстів цією мовою. Ці особливості реалізуються перекладачами інтуїтивно в їх практичній діяльності.

Прагматичну норму перекладу можна визначити як вимогу забезпечення прагматичної цінності перекладу. Вона не є «нормою» в повному розумінні цього слова, так як прагматичне надзавдання перекладацького акту може бути індивідуальним і не властивим перекладу взагалі. Однак модифікація результатів процесу перекладу в прагматичних цілях – досить поширене явище, без урахування якого неможлива нормативна оцінка перекладу.

Вирішуючи таку задачу, перекладач може відмовитися від максимально можливої еквівалентності, перекласти оригінал лише частково, змінити при перекладі жанрову приналежність тексту, відтворити якісь формальні особливості перекладу, порушуючи норму або вживання мови перекладу, і т.п.

Прагматичні умови перекладацького акту можуть зробити необхідну повну або часткову відмову від дотримання норми перекладу, замінити фактично переклад переказом, рефератом або яким-небудь іншим видом передачі змісту оригіналу, що не претендують на його всебічну репрезентацію.

Слід враховувати, що в мовному колективі на певному історичному етапі можуть існувати певні погляди на цілі і завдання перекладу та шляхи досягнення цих цілей. В окремі періоди історії перекладу поперемінно панували вимоги буквального проходження оригіналу, «поліпшення» оригіналу при перекладі («виправного перекладу»), «свободи» перекладача по відношенню до оригіналу, який визнавався принципово «неперекладним» і т.п. [40, c. 202]

Конвенціональна норма перекладу залишається незмінною протягом тривалого періоду часу і визначає загальний підхід перекладача до своєї роботи, ступінь його прагнення до досягнення максимальної еквівалентності.

Таким чином, дотримання всіх нормативних правил, крім норми еквівалентності, носить більш загальний характер і є чимось само собою зрозумілим, а ступінь вірності оригіналу виявляється тією змінною величиною, яка найбільшою мірою визначає рівень професійної кваліфікації перекладача та оцінку якості кожного окремого перекладу [8, c. 320].

Конкретна стратегія перекладача і технічні прийоми, застосовувані ним в процесі перекладу, багато в чому залежать від співвідношення мови оригіналу і мови перекладу і характеру розв’язуваної перекладацької задачі [8, c. 320].

Отже, переклад – це відтворення мови оригіналу засобами іншої мови. Для досягнення даної мети доцільно обрати стратегію перекладу. Існує кілька класифікацій стратегій перекладу, а саме: стратегія очуження та стратегія одомашнення; стратегія вияснення жанрово-стильової приналежності тексту, стратегія визначення домінантної насиченості, стратегія можливого прогнозування, стратегія спроб та помилок, стратегія компресії/декомпресії, стратегія компенсуючих модифікацій, стратегія передачі світосприйняття, стратегія дослівного перекладу; класифікація стратегій перекладу за принципами перекладу: стратегія за принципом перекладу того, що зрозуміло перекладачеві, перекладацька стратегія «переклад змісту, а не букви оригіналу», стратегія максимального відтворення змісту оригіналу, стратегія домінування значення цілого на значенням окремих частин. Важливими елементами перекладацької стратегії є способи, методи та прийоми перекладу.

Література:

Виноградов В. В. Проблемы русской стилистики / Виктор Владимирович Виноградов. – М. : Наука, 1981. – 320 с.
Виноградов В. В. Стилистика. Теория поэтической речи. Поэтика / Виктор Владимирович Виноградов. – М. : Наука, 1963. – 256 с.
Вознюк М. Ю. Критерії оцінювання перекладу / М. Ю. Вознюк // Вісник ЛНУ імені Тараса Шевченка. – 2011. – № 9 (220). – Ч. ІІ. – С. 143 – 149.
Коломієць Л. В. Концептуально-методологічні засади сучасного українського поетичного перекладу (на матеріалі перекладів з англійської, ірландської та американської поезії): Монографія / Лада Володимирівна Коломієць. – К. : Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2004. – 522 с.
Комиссаров В. Н. Лингвистика перевода / Вилен Наумович Комиссаров. – М. : Международные отношения, 1980. – 167 с.
Максімов С. Є. Практичний курс перекладу (англійська та українська). Теорія та практика перекладацького аналізу тексті для студентів факультету та перекладачів факультету заочного та вечірнього відділення: [навчальний посібник] / Сергій Євгенович Максімов. – К. : Ленвіт, 2010. – 175 с.
Нелюбин Л. Л. Толковый переводоведческий словарь / Лев Львович Нелюбин // М. : Флинта: Наука, 2006. – 320 с.
Паршин А. Теория и практика перевода / Андрей Паршин. – М. : Наука, 2002. – 202 с.
Скороходько Э. Ф. Вопросы перевода английской технической литературы (перевод терминов) / Эдуард Федорович Скороходько. – К. : Изд-во Киевского университета, 1963. – 91 с.
Al-Masri H. Translation and Cultural Equivalence: A Study of Translation Losses in Arabic Literary Texts / Hanada Al-Masri // Journal of Language & Translation. – 2009. – Vol. 1. – No. 10. – P. 7-44.
Bolaños Cuellar S. Equivalence Revisited: A Key Concept in Modern Translation Theory [Електронний ресурс] / Sergio Bolaños Cuellar. – Режим доступу: http://www.idiomtransfer.com/pdf/artikel1.pdf.
Molina L., Albir A.H. Translation techniques revisited: a dynamic and functionalist approach. – Meta. – XLVII. – 4. – 2002. – p. 498-509.
Neuberg A. Text and Translation / A. Neuberg // Verlag Enziklopaedie – Leipzig:, 1985. – 168 с.
Yinhua X. Equivalence in Translation: Features and Necessity / Xiang Yinhua // International Journal of Humanities and Social Science. – 2011. – Vol. 1. – No. 10. – P. 169-171.