Кафедра німецької філології МДПУ ім. Богдана Хмельницького - Фольклористика

Символічне наповнення весільних пісень Мелітопольщини

Fri, 27 Oct 2017 08:40:00 +0000

Атрошенко Ганна Іванівна, кандидат філологічних наук,

Скориця Дар’я Віталіївна, студентка,

Мелітопольський державний педагогічний

університет імені Богдана Хмельницького

Весільні пісні Мелітопольщини відображають регіональний варіант традиційного українського весілля. У весільних звичаях та обрядах цього регіону донині зберігаються певні спільнослов’янські та всеукраїнські компоненти, проте вони відзначаються регіональною своєрідністю.

Ще Ф. Колесса зауважував, що «народна поезія ні одного європейського народу не виявляє повної одноцільності; це помітно особливо у народів, розселених на широких просторах (особливо ж це і стосується Мелітопольщини, як регіону, де співмешкають більше ста національностей. – примітка наша. – А.Г., С.Д.), що їх частини переходили неоднакову історичну долю, підлягали неоднаковим впливам. Рівнобіжно з діалектними відмінами ідуть різниці в доборі й наверстуванні пісень та в засобі пісень локального походження. Сі порайонні різниці виступають усюди не тільки у полі народної поезії і музики, але й в обсягу матеріальної культури» [2, 393].

Пісні весільні функціонально підпорядковані етапам обряду і, цілком природно, стосуються всіх учасників весільного дійства. У залежності від тієї ролі, що їх вони виконують в обряді (а чи й поза ним), весільні пісні щодо поетики неоднорідні. Відповідно й символіка фольклорних зразків характеризується полісемантичністю змісту й структури, художньої специфіки. З’ясування символічних значень дозволить повніше розкрити феномен весільної пісенності в окремо взятому регіоні, зокрема на Мелітопольщині. Цей аспект і визначив мету нашої розвідки.

У весільній поезії образ-символ або повністю заміщувати суб’єкт об’єктом через зіставлення на основі їхньої спільної подібності, або характеризувати його шляхом приpiвнювання, виoкремлення якоїсь характерної oсобливості, що визначає йoго внутрішній або зoвнішній вигляд.

Образи-символи весільних пісень поглиблюють змалювання психічного стану людини, її безпосереднього зв’язку з довкіллям, набувають своїх, тільки їх характерних рис і, звичайно ж, надають можливість різного потрактування у залежності від їх ролі у зразкові і функції у самому обряді.

Зазвичай символи відігравали (і відіграють) провідну роль у системі узагальнення народнопісенних типів та явищ, але все ж головна ознака символу прихована у зразках, що об’єднані загальною тематичною цілістю.

У весільних піснях Мелітопольщини збереглися найдавніші символи, традиційні для усіх регіонів України, як-от: вода і вогонь (космогонічні), місяць, сонце, зірки (астральні), символи-рослини, піч, поріг, свій дім (пов’язані з давньослов’янськими віруваннями), кроплення водою, обсипання зерном (обрядодії) тощо:

Летять галочки у три рядочки,

А зозуля попереду.

Усі галочки по лужку сіли,

А зозуля на калині [3, 106];

Сонце місяць і зіроньку в небі не бачить,

А гріє-зігріває, весілля дожидає [1, 22].

Найбільш яскраві образи-символи знаходимо у піснях величального чи імперативного характеру. Вони зазвичай виконуються під час обрядодій: посаду наречених, випіканні короваю, вінкоплетіння (саме тут якнайглибше розкриваються риси персонажів весільної драми, їхній стан. Під час різних ситуацій, не схожих одна з іншою, й один і той же образ символ може різно трактуватися.

Окрім світотворчої символіки пісні весільні можуть вміщувати багато образів з довкілля. Порівняємо: «Та де ж теє гілечко вирубали? / Усі гори та долини виходили / і зелененький барвінок витоптали, / червоную калину виламали та зробили гілечко / з ялини та з червоної калини» [3, 105]; у черешневому Мелітопольському краї співають: «Де гілечко зрубали? / Усі доли та сади виходили, / зелену травицю витоптали, / червоную калину виламали та зробили гілечко / з цвіту черешневого і з червоної калини» (записано в селі Мордвинівка).

Рослинна символіка у піснях Мелітопольщини стосується неодмінних «атрибутів» родючості, плодовитості, гордості краю. Без них не обходяться навіть «дражнильні» пісні (як-от під час викупу нареченої: «Наша сваха, як дуля, очі, як цибуля./ Язик, як лопата. / А сама малувата» [1, 12]). Наречену славлять символи: калина, черешня, вишня, яблуня, пава, голубка тощо.

Символічне значення може базуватися й на тих усталених уявленнях, що традиційно побутують у регіоні, про природу й особливості тої чи іншої істоти, а, в залежності від цього, і матиме різне забарвлення: як позитивне, так і негативне (скажімо, чарівні символи (цілком позитивні), що застосовуються до нареченої, не повторюються щодо інших учасників весільного дійства; символи-образи сови, сороки, ворони, пугача характеризують інших людей).

Досліджуючи символіку пісень, які виконуються під час весільних обрядів, ми наближаємося до глибинного пізнання змісту зразків фольклору, значення образів, дій, станів, осягаємо естетику народнопоетичних творів.

Література:

Гусарське весілля. Фольклорні записи. – Куйбишево : ПП «Зір», 2009. – 67 с.
Колесса Ф.М. Рецензія на антологію слов’янської народної пісні, укладену П. Айснером // Ф.М. Колесса // Колесса Ф.М. ФФольклористичні праці. – К. : Наукова думка, 1970. – С. 393–394.
Український фольклор / Упор. : О.Ю. Бріцина та ін. – 2 вид. – К. : Освіта, 1998. – 752 с.

Народна традиція у рослинній образності імпресіоністичної прози Григорія Косинки

Fri, 27 Oct 2017 06:15:00 +0000

Бебешко Лілія, магістрантка,

Мелітопольський державний педагогічний

університет імені Богдана Хмельницького

Художнє світобачення Григорія Косинки вирізняє митця серед інших письменників його покоління. Навколишня дійсність сприймається ним такою, як вона є, – без надмірних ілюзій щодо омріяного майбутнього. Для письменника світ є недосконалим: він часто несправедливий і жорстокий, але водночас – неповторний і щомиті прекрасний. Григорія Косинку справедливо називають одним із найяскравіших та найбільш самобутніх митців лірико-імпресіоністичної прози початку ХХ ст. [6, 35], хоча в його творчості органічно переплелися імпресіоністичні, реалістичні та експресіоністичні стильові тенденції. Тим більше, що в ранніх новелах Григорій Косинка дотримувався переважно канонів імпресіонізму, які утвердилися у світовій літературі, і лише згодом виробив свій неповторний стиль.

Зважаючи на неспокійне життя 1920-х років, стає зрозумілим, чому письменники «переходової доби» прагнули відтворити у своїх текстах гармонію: не лише в суспільстві, а й у природі, що стосувалося, насамперед, відносин людини і природи. Митці використовували вже знайомі образи рослин для глибшого проникнення читачів у задум твору. А оскільки літературна спадщина Григорія Косинки пов’язана із сільською тематикою, то й ці флористичні образи змальовані традиційно, як у фольклорі, що робило їх близькими українській душі. Адже такі образи-символи новелістики митця, як верба, жито, явір, тополя та ін., є народнопоетичними.

Наприклад, наскрізними у творах автора постають образи зерна, колоска, пшениці, жита. За народними уявленнями, жито – це символ життя, плодючості, достатку, здоров’я, щастя; символ неперервності роду, етнічної свідомості, духовності українців [5, 75]. Крім того, жито – одна із найдавніших злакових культур на Землі. Зерно, колосся, снопи, хліб стали ритуальними, символічними ще з часів Трипільської культури. Праукраїнці, одвічні хлібороби, розглядали жито як основу життя. Тому для Григорія Косинки пшениця – це святиня. Недарма, описуючи Миколу Чудотворця в маленькій старенькій хатинці в оповіданні «За ворітьми» (1924), він зауважує: «…рушник на святому старий, давно пратий і квітками з пшениці та плетеними хрестиками обтиканий» [4, 139].

У творі «Серце» (1926) письменник ототожнює жито з рідним краєм, батьківщиною. Для вартового червоноармійця, який у житті бачив лише криваві війни, не знайдеться нічого кращого за рідні поля: «Минув уже місяць, як він прибув на Збруч з далекого Амуру – там були жорстокі бої, небезпека, смерть, а тут – золоті пшениці, сиві жита і – сонце!» [4, 242].

Водночас Григорій Косинка додає нюансів трактуванню образу жита – уже не лише як символу життя, а й безглуздої смерті ні в чому не винних людей: «Тиха, як шелест зжатої пшениці, була смерть Минки» («Серце») [4, 256]; «Червона кров Сеньки полилась на потолочену пшеницю і, гаряча-гаряча, збігала стеблом на суху землю…» («На золотих богів», 1922) [4, 42]. Означенням пшениці «потолоченою» автор виражає надзвичайний сум із приводу того, що українські національні цінності занепадають, що на це ніхто не зважає, а братовбивча революція може взагалі зруйнувати дух українця. У творі «На золотих богів» він описує, як страждає мати, коли її сини загинули в бою за волю: «Легко повіяв вітер, далі притих, послухав горе-журбу матері і, здавалось, сам заплакав над потолоченою кіньми пшеницею» [4, 46]. Однак зі смертю сина жінка не зломилася. У тяжку годину вона думає передусім про найдорожче для селянина – землю: «Стоїть пшениця потолочена, серпа просить, а вони кров’ю поливають» [4, 43]. І хоча вбито сина, вона голосить: «копитами збито жито», «Пшеницю будем жать, як золото, снопи класти, бо горобці п’ють. Як золото снопи класти…» [4, 43].

Незважаючи на тяжку працю в полі, несправедливість та зневагу до себе, щирі трудівники-українці не втрачають жаги до життя. Жито виступає символом надії, віри та гарного настрою, воно є неодмінною складовою народних розваг і відпочинку: «Колосками кланяються жита, шумить од поділок вітер, а загорілі, трохи потріскані ноги одбивають якийсь чудний музичний такт / – Легка втома… дома…», «…а пісня котиться степом, в золоті пшениці, кісники смиче, волошки цілує і жартами пестливими берізку обгортає…» («На буряки», 1919) [4, 25].

Молодих також посипали зерном, що символізувало побажання достатку, злагоди. Однак зерно, за повір’ями, мало бути достиглим, тож зелені колоски у художньому світі Григорія Косинки були символом передчасності одруження. Саме тому в новелі «За земельку» автор за допомогою відповідного флористичного образу підкреслює нікчемність шлюбу, який уклали із розрахунку: «Його обсівають; на перелазі дітвора зібралась шажки ловить, та ба, не кидають: овес та конфети дрібнесенькі з колосками зеленими… летять та в воду падають!» [4, 35]. Цим письменник підкреслює, що не буде щастя в молодих, оскільки шлюб не щирий – відсутні справжні почуття.

Надзвичайно органічно митець поєднує образ самого селянина із пшеницею. Для нього характерними ознаками зовнішності селянина є подібність його волосся кольору золотавих ланів: «Чорні коси з пшеничними колосками…» («На буряки») [4, 34], «…золоті коси мала, як пшеницю полеглу…» («Перед світом», 1920) [4, 38], «…і голова хлопця була схилена до землі, як той колос, що серп не зрізав на межі…» («За ворітьми») [4, 141].

Символічні образи верби і тополі є багатозначними як у фольклорі, так і в авторських текстах. Верба і тополя – давні образи-тотеми українців, що були міфологічним уподібненням дівчини до світового дерева – символу світобудови [5, 82].

Утім, верба має суперечливе (часто протилежне) символічне значення. У середньовічній Європі її називали деревом поетів та співаків, ораторів. Китайці пов’язували із вербою поняття жіночості, краси, м’якості. У Японії верба – дерево смутку, слабкості, ніжності. Стародавні греки присвячували її богиням Гекаті й Персефоні, які пов’язувалися з ідеєю загибелі. Це дерево символізувало також довговічність, повноту життя, було символом світового дерева.

У творах Григорія Косинки верби й тополі символізують Україну, батьківщину, уособлюють рідний край, батьківський дім. Названі дерева обов’язково росли біля будинків, немовби забезпечуючи своєрідний захист. Тому при описі будь-якої української місцевості в письменника обов’язково згадуються ці рослини: «О зелений-зелений спориш, потріскана кора верб, сміття…» («Сходка», 1919) [4, 35], «Електричні ліхтарі, як парубки, моргають на молоді тополі, милуються, грають світлом на біло-зеленому листі…» («Троєкутний бій», 1921) [4, 47].

Новелістика письменника має автобіографічне підґрунтя. За походженням селянин, він усе-таки був уродженим інтелігентом, тяжів до філософського осмислення життя в усіх своїх творах. Через це літературознавці називали митця «Селянським Сократом» [6, 35]. У радянські часи творчість Григорія Косинки замовчувалася, заангажована критика 20–30-х рр. ХХ ст. звинувачувала митця в невизначеності класових симпатій, закидала йому аполітичність, називала «апологетом куркульства», «поетизатором отаманщини й бандитизму» [6, 36]. Цьому сприяв той факт, що письменник у своїх творах негативно змальовує вторгнення радянської влади, яка у процесі революції робить страшні речі. Так, у творі «Перед світом» автор описує момент розстрілу шкільного вчителя у нього ж удома: «По хаті затанцювали сірі силуети, і кривава-кривава райдуга охопила в обійми вершки тополь: то коло Горлахи горіли скирти – ранком червоний огонь цілував білу зорю…»; «Світова зоря покотилася метеором в сизо-чорний дим скирт, і над тополями зійшло червоне, як кров, сонце…» [4, 39–40]. Трагічність цієї ситуації для людини письменник підкреслює шляхом співвіднесення людського горя зі знищенням дерев-оберегів – тополь. Отже, в авторській інтерпретації українські рослинні символи іноді стають органічною частиною людського світу, а тому й жертвами чи свідками жахливих подій, або ж виступають їх передвісниками. Наприклад, передрікають смерть на полі бою за свободу: «Креше полум’я, іскриться, і в диму, як чорні примари, мріють над селом тополі, попелом припалі, жовта, язиката змія блискавкою прорізала дим і…» («На золотих богів») [4, 42]. Верби шумлять перед важким випробуванням, на яке прирікає себе син заради матері, котрій терміново потрібен лікар: «Шумлять перед дощем придорожні верби, шумить городина, а з верби, зриваючись на вітрі, летить ворон, крякаючи…» («Мати», 1926) [4, 162].

Ще одна рослина, явір, за народними уявленнями, – символ козака, парубка, здоров’я та сили; молодості, віку людини взагалі, вічної пам’яті; дитинства [5, с. 70]. У Григорія Косинки образ явору трансформується: тепер він уособлює смуток, короткий вік людини, вічну пам’ять, тяжке життя вічних трудівників. Так, у новелі «На буряки» автор цим образом увиразнює показ стражденного життя наймитів: «Вмиваюсь холодною водою на ганку; коло вікна шелестить листя явора, а підняті нерви дратує туман з росою і…»; «Оглянувся: шелестить явір, лащиться Лиско, а над ярками зайнялася, горить червоним полум’ям смуга неба» [4, 23–24]. Письменник ніби проводить антитезу: спокійний вічний явір – нервовий стан героя.

У новелі «Темна ніч» (1922) змальовано останній день людини перед загибеллю. Герой знає, що зараз п’є «горілку зі смертю», що через кілька годин, а то й хвилин, його вб’ють. Стан героя переймає дерево: «І вдруге ще нижче поклонився сріблястим листом явір коло порога, як вели в темряву ночі невідомого чоловіка на весілля смерті криваве… Поклонився і зажурено зашелестів» [4, 65]. Таким чином, образ явору в письменника постає однозначним, на відміну від багатозначних образів інших рослин. Для нього явір є деревом суму, болю, безнадії і навіть смерті.

В етюді «Троєкутний бій» автор викриває білогвардійщину та оспівує більшовиків – справжніх визволителів Києва. Тут постає образ білої троянди. Відомо, що у Древній Греції та Римі троянди кидали до ніг переможців. Григорій Косинка відтворює схожу картину: «Посипались перед чорною, загорілою кіннотою білі троянди: – Нашим оборонцям! – ніжний, тендітний голос» [4, 48]. Білими трояндами автор уславлює перемогу червоноармійців над білогвардійцями в Києві.

Ідейно насиченими в письменника постають образи бур’яну та рослин-паразитів. Відбувається ототожнення людських індивідів із означеними флористичними образами. Так, у новелі «Зелена ряса» проводиться паралель між забобонною, неосвіченою селянською біднотою з Чорного села і церквою, що часто зіставляється паразитом, шкідливою рослиною: «Він розцвітається серед диму, як будяк, і бігають гадючі, маленькі очі од ярого воску до клаптів полотна, цукру…»; «…гойдається серед натовпу зелена ряса, схожа здалеку на синій будяк, і соромом горять тоді берези…» [4, 106]. Будяки уособлюють погані якості людини. Подібним образотворенням автор гнівно викриває і засуджує спілку панівних класів і церкви. У такий спосіб надзвичайно яскраво у творі проступають антиклерикальні мотиви. Григорій Косинка підкреслює важливість викорінення чорноти, забобонності та неосвіченості в селах, закликає не давати їм розмножуватись, як рослинам-паразитам. У новелі «За ворітьми» автор порівнює також із дикою травою ціле село: «Лемківка притоптана та завіяна пилом, мов той спориш на вигоні» [4, 129], підкреслюючи у такий спосіб запустіння й занепад українських сіл.

Проте, у творах Григорія Косинки зустрічаються й інші образи різнотрав’я та польових квітів, що зайвий раз свідчить про вкорінення вітчизняної культури, зокрема фольклору (адже «неабиякою школою для Григорія були народні пісні» [1, 6]) у творчому методі митця.

Як уже зазначалось, трава і зелене листя в народній обрядовості мали заспокійливий вплив, пов’язуючись із молитвою та священним шепотом, постаючи символом добрих і злих сил природи, клятви, смерті. Так, наприклад, святість, чистоту втілює в мистецтві слова образ васильків. Вони мали широке ритуальне застосування: їх клали за ікони, прикрашали хрести в церквах. У новелі «В хаті Штурми» Григорій Косинка вводить подібний образ, продовжуючи згадану традицію: «Сашко ж злякано поглядав то на матір, то на покуття, на образ св. Миколи, уквітчаного польовими васильками, і хлипав» [4, 34]. Це розуміння значення квітів збігається також із народним звичаєм уквітчувати васильками образи святих. У творі постає сім’я, яка страждає від голоду, із важко хворою дівчинкою. Вінки з освячених васильків у народі часто одягали на голову померлим дівчатам, ці ж квіти клали у труну. Проте автор не пише про подальшу долю героїв, а наголошує на святості їх страждань, на нещасливій долі мучеників, адже жах, скорбота та біда постійно просяться до них у хату.

Такі пахучі трави, як чебрець, любисток, м’ята, гвоздика, у Григорія Косинки постають поряд із образом матері як символи материнської любові, спогадів. А. Землянська підкреслює, що образ м’яти був надзвичайно популярним в літературі «переходової доби»: її запах, наділений антиекстатичною дією, служить самоусвідомленню романтиків революції [3, 149]. Водночас м’ята може бути вираженням мотиву самотності, викликаної зреченням рідної душі, адже жінка, яка саджає м’яту, в українських народних піснях говорить, що од неї «родинонька одріклась» [2, 439]. У Григорія Косинки цей флористичний образ співвідноситься із родовою пам’яттю, наприклад, символізуючи зв’язок матері й дитини. Так, у новелі «Мати» спостерігаються образи вищезгаданих трав: «Заплющую очі, а хтось засвічує старечою рукою лампадку перед чорними іконами в нашій хаті так, як колись засвічувала мати в зелену неділю, коли пахло чебрецем та любистком…»; «Перелажу до городчика; мені не хочеться зустрічати людей, а в городчику – холодна м’ята та любисток, ще й гвоздики повні квітки, що їх так любила моя мати; я рву, але божевільне запитання вдруге підкрадається до мене: чому моя мати так зціпила губи, як і мертвий солдат?» [4, 170, 179].

Серед образів квітів у художньому світі Григорія Косинки яскравим є також образ маку із новели «Серце». Мак у народній традиції – символ плодючості, швидкоплинного життя; красивої дівчини. У християнській літературі поширений мотив про те, що маки ростуть на крові розіп’ятого Ісуса Христа, а отже, є символом безневинно пролитої крові [5, 115]. У названому творі квітка символізує безглузду смерть дівчинки, яку вбила польська панянка за те, що її свиня забігла на територію кордону: «Панну вразила, більше – обурила червона косинка на Минчиній голові, вона одразу впадала в око, як маків цвіт повний… І дратувала» [4, 254]. Жорстоку панну не хвилювали події, що відбувалися, її просто надзвичайно дратувала маленька дівчинка. Убивши її, панна залишалась байдужою – смерть людини не викликала у неї жодного докору сумління: «Перед очима панни майорить над берегом Збруча, як маківка в цвіту, червона косинка… <…> Панна смикає вудила коневі і легко, мов той джигіт, збиває стеком червону косинку…» [4, 255]. Але червоноармійця, який спостерігав за подіями зі свого посту, цей вчинок настільки вразив, що він не втримався і застрелив панночку.

Отже, флористична палітра символів у творчості Григорія Косинки заснована, здебільшого, на фольклорних мотивах, що органічно доповнюють один одного. Образи рослин у творах автора чітко підкреслюють українську ментальність та особливості селянської душі. Увага до таких, на перший погляд, ледь помітних деталей у текстах митця, як рослинні образи, допоможе вдумливому читачеві глибше зануритись у поетичний світ творів та повніше осмислити всі нюанси авторської художньої концепції.

Література:

Андрусяк І. «…Щоб було над нами небо» // Косинка Григорій. Вибрані твори / І. Андрусяк. – Х. : Веста; Видавництво «Ранок», 2003. – С. 3–22. – (Серія «Програма з літератури»).
Войтович В. Українська міфологія / В. Войтович. – К. : Либідь, 2002. – 664 с.
Землянська А.В. Топоси сакрального в художній прозі Миколи Хвильового : [монографія] / А.В. Землянська. – Мелітополь : Видавничий будинок Мелітопольської міської друкарні, 2013. – 231 с.
Косинка Григорій. Вибрані твори : [упоряд. текстів, передм. І.М. Андрусяка] / Григорій Косинка. – Х. : Веста; Видавництво «Ранок», 2003. – 334 с. – (Серія «Програма з літератури»).
Словник символів культури України / [за ред. В.П. Кочура та ін.]. – К. : Міленіум, 2002. – 260 с.
Якимів О. Особливості художніх текстів Г. Косинки / О. Якимів // Дивослово. – 1999. – №11. – С. 35–37.